Російські  ґрати за відмову брати російський паспорт. Інтерв’ю з Леніє Умеровою

Леніє Умерова – кримчанка, яка жила в Києві та була затримана росіянами у грудні 2022 року на російсько-грузинському кордоні при спробі потрапити до хворого батька в Крим. Леніє повернули 13 вересня в рамках обміну.

Поспілкувались про арешт, неволю та життя після звільнення. Чому важливо боротись за політв’язнів і що може зробити суспільство

Скажіть, будь ласка, чи задумувались ви все-таки взяти російський  паспорт під тиском?

У мене була принципова позиція не отримувати російський паспорт.  Попри те, що українське законодавство не сприймає примусову паспортизацію, яка відбувається на українських територіях, для мене – це принципове питання. Я розуміла, що отримуючи цей паспорт, я йду проти себе. 

Ви їхали до хворого тата в окупований Крим, чи розуміли всю небезпеку?

Я усвідомлювала, що між Україною та Росією війна, і що Росія бореться з Україною всіма можливими шляхами. Але я не думала, що це настільки глибоко, і настільки дріб’язкове  питання з їхнього боку.

Які звинувачення вам висунули? 

Перші 5 місяців під час яких я перебувала на території Росії я була заарештована за адміністративними звинуваченнями. Спочатку порушення перетину їхньої території, після цього звинувачення в нібито непокорі владі, через 5 місяців мене перевезли у ФСБ у Москву та висунули звинувачення в шпигунстві.

Якими були ваші перші дні в ув’язненні? 

Перші дні ув’язнення: грудень 2022 року. Я точно пам’ятаю, як за мною закрились залізні двері вʼязниці. У мене так серце прям випало, і перший час я не розуміла, що відбувається довкола. Але я вдячна собі, що я змогла зібратись і якимись ледве не підпільними шляхами, я знайшла можливість зателефонувати знайомим близьким і сказати, де я знаходжуся. Перший час мене фактично викрали й ніхто не знав, де я знаходжусь

Як до вас ставилися співробітники тюрми?

З першого дня я зрозуміла по-їхньому спілкуванню, що вони хочуть витягнути з мене будь-яку інформацію, тому я мінімізувала будь-які контакти й односкладно відповідала, не йшла на комунікацію, але дуже багато залежало ще від людського фактора. Дехто знаючи, що я українка, намагався ще й принизити. Тому що в них дуже великі упередження стосовно українців. Дехто розуміючи абсурдність ситуації, намагався хоч трішки допомогти. Наприклад, та людина, яка надала мені телефон для можливості подзвонити й сказати, де я взагалі знаходжусь.

Що підтримувало вас під час ув’язнення? Чи були якісь моменти, які давали надію та чи допомагали вам листи, які надсилали з ініціативи ZMINA

Українці які знаходяться в неволі зазнають упередженого ставлення від росіян, психологічного, фізичного тиску, а також нереального обсягу пропаганди. Мені дуже допомагали листи, які мені надходили з територій різних країн. І в моменти, коли можеш трішки опустити носа, ти читаєш їх. Розумієш, що в тебе вірять, що тебе підтримують  і це дуже допомагає

Чи знали ви під час ув’язнення, що відбувається взагалі в Україні?

Я мала коротенькі вирізки новин, які мені відправляли волонтери. Також якась коротка інформація від адвокатів. Ну й із пропаганди, яку максимально відфільтровуєш. Мінімальна кількість інформації була, насправді.

Що важливого для звільнення політвʼязнів може зробити суспільство? 

Це однозначно розголос історій політвʼязнів. Кожна історія кожного політв’язня має бути. нагадування суспільству ходили на акцію розповідали, репостити. На жаль, зараз немає чіткого механізму повернення політвʼязнів. Обміни –  це єдиний шлях їхнього повернення.

Дуже багато людей потребують негайного повернення додому через здоровʼя. Наприклад,  Ірина Данилович має дуже великі проблеми. Ми мусимо їх повертати, бо вони там просто не виживуть. 

Як ви бачите майбутнє Криму? Які ваші мрії та сподівання, пов’язані з рідним півостровом?

Тільки повернення Криму до України. У нас є люди, які чекають цього дуже. У нас є території.

Чи дозволяли вам спілкуватися з рідними, як це впливало на ваше самопочуття?

Були різні історії. Були моменти, коли мене возили з різних вʼязниць, аби сховати мене від рідних  й адвокатів. Це один із методів їхнього психологічного тиску. Після того, як мені висунули офіційне обвинувачення в шпигунстві до мене адвокат мав приїжджати раз на кілька тижнів. Це дуже допомагало для розв’язання медичних питань, та спілкування з рідними. Спілкування з рідними було дуже тяжке. Ми спілкувалися більшість часу через адвокатів, було декілька невеликих дзвінків, тільки декілька. Коли я дізналась, що в батька погіршився стан здоров’я. 

Чи були серед співкамерників люди, які вас підтримували?

Були “підсадні утки”, яких спеціально підсаджували. У Лефортово сидять за статтями шпигунство тероризм, і з ними є якась солідарність, бо всі розуміють, що вони сидять тут в тому чи іншому вигляді проти режиму.

Чи була в ув’язненні якась подія, яка вам запам’яталася найбільше, хороша чи погана?

За майже два роки було багато різних подій. Це була прогулянка, і мене переплутали. Чисто людський фактор, так вийшло, що замкнули не в ту камеру. Я просто бачу, що навпроти мене інший чоловік, конвоїр витягує мене звідти за шкірки й відповідно відводять до наступної камери, моєї. Я багато часу була сама і мені захотілося перевірити українець це чи ні. І я вирішила настукати те, що всі знають «Ой у лузі червона калина похилилася». Я настукала куплет, через 2 хвилини мені почали стукати приспів. Я була настільки рада, що біля мене є українець. Тому що, навколо тебе оточують росіяни, а тут є така людина, українець. Яке розділяє твої погляди 

Що ви відчували, коли повернулись в Україну?

Відчуття радості безмежне та відчуття того, що в тебе друге день народження.

Які ви побачили приємні зміни в Україні та чим надихаєтесь зараз?

Рада, що Україна бореться. Часи складні, всі втомились, адже три роки великої війни. Проте всі продовжують боротись, і це дуже надихає.